Анастазія, 66 - 2 июля 2008 08:43

Продовження.
Моє знайомство з місією допомоги жертвам стихії припадає на літо 1979 року , коли я був місіонером в Гаїті. Я вивчав креольську мову, розшукував шляхи, як "навчити людей ловити рибу", замість простягати руку, а також допомагав іншим місіонерам. Звістки, що надходили з Домініканської Республіки, вжахнули навіть мене. Історії страждань так зворушили моє серце, що я відчув, що мушу щось робити, особисто я, щоб допомогти людям. Чи то було покликання? Важко сказати...Головне можу сказати впевнено, оглядаючись зараз назад, - це було важливою частиною пузлів, що ними є моє життя...

Християни часто не згоджуються щодо покликання. Чи це Бог, що кличе нас на свою службу і чи треба мати покликання, щоб служити Йому, чи можна так, без. Вся Біблія наповнена розповідями про покликаних людей. Бог покликав їх слухняно і в покорі служити Йому. А простіше, - всі ми є покликані до святобливого щоденного життя і покори Його провидінню, і слухняності, коли Він нас виправляє. Наше щоденне ТАК до Бога часто готує нас почути і відповісти на більш важливе і особливе покликання.

І коли ми відчуваємо особливе покликання в конкретній службі, чи це назавжди, чи тільки виконати певну роботу? Деколи Бог ставить одне, та важливе завдання. Ной побудував ковчег, а Марія народила Ісуса. Інші покликані виконати більше проектів. Давид переміг Голіяфа, був царем в Ізраілі, і залишив нам багато псальмів. Авраам слухняно виконував цілу низку наказів щодо переселення і встановлення границь Обітованої Землі. Та незважаючина те, яка довжина, глибина і висота покликання, виконати їх зможемо, тільки провадячи життя щоденної слухняності до Бога.

Отже, того літа 1979-го року, я відчув, що мушу щось робити, щоб полегшити страждання людей після катастрофічних ударів ураганів Дейвіда і Фредеріка. В найближчому аеропорту міста Порт-о-Принц, що і так ніколи не був зразком порядку, панував просто хаос. Тепер він був заповнений натовпом втікачів з Домініканської Республіки і тими, хто старався розшукати пропавших без вісти членів родини. З тяжкою бідою і пригодами мені вдалось добратись до Санто-Домінго, а там рентувати останню машину. Але щоб їхати далі, треба було мати пропуск, а його я не мав. Та вдалось зустрітись з журналістом Меттом, що мав пропуск, але не мав чим їхати. Отак ми і поїхали разом.

Сен-Крістобал був одним з тих нужденних, нелегально збудованих передмість великих міст. Люди, що приїжджали з окраїн в пошуках роботи, будували тимчасові укриття з чого тільки могли. Перважно це були криві халупки, прикриті від дощу поржавілими кусками бляхи, що для "міцності" була притиснена каменями. Коли ми туди приїхали, все це виглядало, як зона воєнних дій. Викинені на берег яхти і човни лежали поміж розвалених хатин. Вітер здер листя з дерев і мов позрізав стовбури, і тепер вони лежали, наче розкинені сірники. Поміж це все трупи, які ніхто так і не збирався хоронити. Старі сновигали, мов виснажені примари, а уцілілі діти здивовано розглядалися за пропалими батьками, що їх змила чотирьох-поверхова хвиля.

Проте найбільш пригнобливим був звук, чи вірніше його відсутність Шок онімив гамір шумливих розмов, що так властиві каррибським вулицям і базарам. Як ми проходили дальше, два звуки, непривичні для щоденного життя тільки підсилювали картину жаху – в низьких тонах, невтихаюче квиління дітей та постійний жжум, жжум, жжум від роботи Меттової телекамери, що він нею знімав сліди розрухи, щоб світ міг побачити. І допомогти.

Далі буде...

Уривок з книжки
НАЗУСТРІЧ ЛЬВИНОМУ РЕВУ, Джо Гарстон і Марта ВенСайз
RUN TO THE ROAR by Joe Hurston and Martha VanCise

Переклад мій, з дозволу автора.

• 
• 
•